СИН  ЗЕМЛІ  ПОЛІСЬКОЇ.

                     23 жовтня минає 14 років з дня смерті   

                     відомого       українського письменника –

                     Володимира   Григоровича Дрозда.

 Народився і виріс в нашому мальовничому поліському селі. Лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка (1992), міжнародної премії фундації Антоновичів (США) та багатьох інших літературних премій, заступник голови Національної Спілки письменників України, автор багатьох книжок повістей, оповідань, романів.

Останні роки Володимир Григорович мешкав у Києві, час від часу навідувався в рідний Петрушин, гостював у рідної сестри – Валентини Григорівни Дрозд.

                    В 2012 році, через багато років після смерті батька, його рідне село  відвідав син Павло і привіз в подарунок сільській бібліотеці села Петрушин книгу Ірини Жиленко (дружини письменника) «Homo feriens». Це не звичайна книга – це чутливе переживання далекого і близького минулого, витворене на опрацюванні спогадів, щоденникових записів, листів, власної поетичної і життєвої долі. Даруючи цю книгу Ірина Жиленко можливо сподівалася що односельці глибше зможуть осягнути природу і драму таланту письменника-земляка. Володимир Дрозд був значним письменником, автором складних і серйозних романів. Та вершиною письменницького генія   став твір «Листя землі» робота над яким тривала до останніх днів письменника, за яку 25 років тому він отримав Державну премію України імені Т. Шевченка (1992).

Колись у Халепʼї, під час роботи над «Листям землі», Володимир Григорович сказав дружині: то не я пишу, і мені немає за що себе хвалити. Але те, що написано, - то вже світ творений, і він вже є, і буде, якщо би стерлися навіть диски з текстом «Листя землі». І вже немає значення, чи мене читають, чи цінують, чи визнають. Це вже – понад будь-яке визнання, понад будь-яку долю. Як же страшно було йому вмирати із незавершеним «Листям землі!» Він так мріяв встигнути написати третій (останній) том. Але залишив нам тільки два. Як він чекав у останні дні свого життя виходу з друку цього другого тому, як хотів хоч потримати його в руках, але наш «Український письменник» ніби зумисно, зволікав і зволікав. Володя помер, так і не дочекавшись книги. Прочитавши роман «Листя землі» Микола Жулинський в оточенні друзів сказав: «Не тільки Україна такої прози не мала ніколи, а й у світовому контексті немає аналогів подібної прози».

Попри те, що Володимир Дрозд писав складні романи, він був люблячим сім’янином, доброю і дотепною людиною. Хочу надрукувати один із пунктів заповіту письменника: «Дамо Дрозда народам світу! Вітання нинішнім і майбутнім дроздознавкам, опікуватися ними доручаю головному дроздознавцеві Миколі Жулинському! – з тим залишайтеся, живі та здорові, і – до зустрічі на Островах Вічності».

 Помер у Києві. Володю відспівували у Флорівському монастирі. Знайомі  черниці, Орисині друзі, дивувалися, бо такої кількості охочих попрощатися з покійним у них ще не було. Але прощальне слово говорив тільки Микола Жулинський – таким було Володине бажання. Похований на Байковому кладовищі. В рідному селі на честь письменника встановлено меморіальну дошку.

                                                 Н. Логвиненко

КОЛИ ЗОЛОТОМ ЛИСТЯ НАЛЛЄТЬСЯ.

Книга про долю поколінь. Кращі сторінки якої своєрідні протуберанці зболеного людського розуму – розуму, що сумнівається і дошукується істини. Діалог з вічністю, з Богом і з часом, неповторним і невмирущим. Лише час склав відмінну художню оцінку багаторічній роботі нашому славнозвісному земляку – Володимиру Григоровичу Дрозду. Не засипав пісок років епічного роману «Листя землі», правдиву, чесну, багато в чім незвичну для читача книгу. Роман про духовний досвід поколінь, так тяжко здобутий, матиме неперехідне значення для усього людства, доки й існуватиме саме людство. «Є в кожної людини серцевина, що залишається незмінною, як би не гнуло, не тіпало її життя…» Всі ми з вами живемо в часі. «Ідеш ти знову між людей, а люду у світі всякого. Одне серце добром та лагідністю до всього живого наповнене…» З вашого дозволу ще одна гарна цитата з роману «Калі ж захочеться тобі, щоб людяка до тебе по-доброму, скажи подумки: «Зорями огороджуся, місяцем освічуся, сонце за плечима, хай вона на мене дивиться маминими очима…» Тож читайте, земляки мої, повчальні твори-загадки Володимира Григоровича і будьте добрими.

                                                                                Валентина Сериченко.

СОЛДАТСЬКА ВДОВА.

15 жовтня відсвяткувала свій день народження найстарша жителька села Качна Олександра Олександрівна. Їй виповнилося 98 років.

Солдатська вдова…Паморозь лягла на її скроні, роки поорали зморшками обличчя, але серце залишилося молодим і свято береже памʼять про останні хвилини перед розлукою, той час коли отримала листа з фронту, а згодом і похоронку…

І хоч як не хочеться торкатися неприємних, болючих тем, та все ж без цього не обійтись. Як тільки згадають про війну, заблищать від сліз очі в жінки. Михайле, Михайле…І досі від болю і туги стискається серце за чоловіком. А скільки ж молодих чоловіків, міцних, як дубів з нашого села забрала війна…Вдова навіть і гадки не мала, що колись їй доведеться спостерігати ті події, які зараз відбуваються в країні. І кожного дня просить Господа, щоб це пекло нарешті закінчилося, щоб не нищили молоде покоління, як це зробили тоді, 72 роки тому…

Народилася і виросла в селі Петрушин, Чернігівського повіту. Була старшою із чотирьох дітей. Потім народилися: Проня 1922 році, Іван 1925 році і найменша Маша 1929 року. У дитинстві жилося їй добре, а от як із дитинства вийшла так усяке прийшлося пережити і голод, і війну, і всілякі труднощі. 1933 був важкий рік. Люди мерли з голоду. Хто тримав корівку ще було сяк-так, легше було. Вже після голоду батько пішов в колгосп. Землю забрали і тоді  вже ходили на «общую» роботу і трудодні заробляли. Спочатку було важко, а потім стали зерно получать, картошку ділили по нормах,  копали хто скільки заробив…

В 18 років вийшла заміж. В шлюбі народилося троє дітей. А тут війна. Після звільнення села від окупації чоловік працював головою колгоспу. В 1944 році, в останню чергу, був мобілізований на фронт. А звідти вже не повернувся. Качний Михайло Іванович загинув 5 лютого 1945 року у Східній Пруссії…

          Сама вивела в люди дітей, пережила за своє життя багато всіляких труднощів. Та не зважаючи на це залишилася надзвичайно доброю і трудящою, щирою, доброзичливою жінкою.

Як для Вас - то прожито ще мало,

Доживіть хоч принаймні до ста,

Щоб усюди Вас щастя стрічало,

А для горя щоб час не настав.

Хай промені сонця вам радість дарують

Від наших сердець нехай лине тепло,

Хай ваші очі в житті не сумують,

У домі хай буде тільки добро.

                                                  Н.Логвиненко.

                                                Батьки Олександри.

 

                                                       Качний Михайло - чоловік.

                                                                Дочка Маша.                                                            

                                                                                                                               

Олександра з дочкою Наташею.

ВІДЛУННЯ КОЗАЦЬКОЇ СЛАВИ.

Сьогодні великої ваги набуває відродження українського козацтва, бо це відродження України.  Отже з метою розширення кругозору про козацтво,  виховування в дітей любові до рідного краю, бажання бути гідними синами України, прагнути стати сильними, здоровими, розумними; домагатися створення дружного колективу в Петрушині пройшли заходи присвячені Дню українського козацтва та Дню Захисника України. Заходи спільно підготували працівники клубу, бібліотеки, школи. 13 жовтня в школі відбулися «Козацькі розваги». Привітав всіх зі святом директор школи Володимир Сериченко. Вчителі Людмила Василівна Антоненко та Віра Василівна Коваль-Власова провели спортивні змагання та ігри. Всі діти без винятку активно приймали участь у змаганнях. Найкраще показали свої здібності Лера Орикян, Женя Ткачова, Ангеліна Геворгян, Богдан Пекур та інші. По завершенню діти отримали подарунки.

В сільській бібліотеці до уваги користувачів представлено книжкову виставку «Степ та воля – козацька доля», про мужність і геройство людей, які багато літ назад боронили свою землю від ворогів, «Наші земляки – воїни АТО»  - про тих хто нині з автоматом береже наш спокій і мир. Також користувачі мали можливість переглянути відео презентацію про історію заснування Запорізької Січі.

14 жовтня в спортзалі школи відбувся футбольний турнір організований Володимиром Сериченко та Сергієм Горобцем. Сформували три команди: Космос (Роман і Женя Телені, Олександр Кисловець), Ліс (Володимир Дмитрович, Сергій Михайлович, Владислав Кошик), Сатурн (Олександр Телень, Олександр Шихуцький, Назар Мисатюк, Павло Донець + Ігор Логвиненко). Грали 3 на 3 ( два тайми по 5 хвилин). У Сатурна було більше людей, то грали з замінами. Хоча на друге коло дозволили їм грати вчотирьох, і вони всіх обіграли.         Переміг "Космос", "Сатурн"- другий, "Ліс"- третій. 
           14 жовтня в сільському клубі відбулася конкурсно-розважальна програма для молоді з нагоди дня Захисника України.

                                                                       Н.Логвиненко.

Традиційно в першу неділю жовтня відзначається День працівників освіти.

29 вересня в Петрушинській школі пройшла урочиста лінійка з нагоди цього свята, яку підготували з учнями школи вчительки  Людмила Василівна Антоненко та Віра Василівна Коваль-Власова. На свято запросили колишніх вчителів школи – Тетяну Михайлівну Йовенко, Анатолія Олександровича Мазура. Активно прийшли батьки та працівники школи. Нагадаю, школа поки що в нас не реорганізована, навчається одинадцять дітей, тож як завжди спочатку слово надали директору школи Сериченко Володимиру Дмитровичу. Володимир Дмитрович привітав зі святом всіх педагогів, подякував всім за добросовісне служіння обраній справі, професіоналізм та життєву мудрість. Учні школи привітали вчителів квітами, віршами та піснями. Приємно здивували і порадували учні першого класу ( Телень Рита, Питинська Женя, Оксенюк Ваня, Геворгян Маріанна ), які бадьоро виконували пісні,  Микола Джола і Богдан Пекур читали гумор. А на закінчення першачки подарували мамам перші квіти виготовлені своїми руками.

                                                                           Н. Логвиненко.

БЕЙ   МАРІЯ  ХАРИТОНІВНА

03.09.1932 р.

Бей Марія Харитонівна

Народилася в с.Губичі, Любецького району. В сім’ї крім мене було ще двоє дітей. Сім’я тяжко пережила воєнні роки, батько пішов на фронт, нас залишилося троє з матір’ю. В 1942 році під час звільнення села від німців згоріла наша хата, дякувати сусіди пустили до себе жити. Потім вже дід з матір’ю якось збудували власний  будиночок.

Батьки Марії Харитонівни

В 1944 отримали від батька листа, писав з госпіталю, що йому ампутували ногу. Скалічений, але ж живий  в 1945 році батько повернувся додому. Після війни трохи ходила в школу. Потім працювала у Мньові на торфорозробці.

Бей Іван Якович

Бей Марія та Іван

В 1953 році вийшла заміж за царя Івана – шуткує Марія Харитонівна, він дуже гарно грав на гармошці. Його запрошували грати на весіллях, інших святах, так і познайомились.  Жили з чоловіком в Гуньківці. Виростили двох синів – Миколу-1956 р.н., та Василя-1959 р.н. 

На роботу ходила в колгосп, а вже з 1970 року пішла працювати в Редьківську лікарню санітаркою. Звідти і пішла на пенсію, та в колгоспі продовжувала працювати. Наче і б все добре було. Та сталося нове лихо - Чорнобильська трагедія. Багато людей одразу виїхало з села, а я з чоловіком не поїхала нікуди, залишилися жити в своїй хаті. Тримали господарство, саджали город, ходили в колгосп полоти буряки. Молока правда від наших корів ніхто не купував, то годували свиней. Навпаки нам привозили різні продукти і роздавали безкоштовно. Та радіаційний фон був високий. Це дуже позначилося на здоров’ї людей. Влада почала наполягати на переселенні, навіть дозволили самим купувати хати, а гроші повертали. В 1995 році сини купили будинок в Петрушині.  Їхати нікуди не хотілося, а зараз вже привикли і тут.

3 вересня Марія Харитонівна відсвяткувала своє 85-річчя. Виконком Петрушинської сільської ради, працівники клубу та бібліотеки, ветеранська організація села щиро привітали ювілярку з днем народження. Здоровʼя вам і довголіття шановна Марія Харитонівна.

                                                           Підготувала Н.Логвиненко.

СВЯТО   ПЕРШОГО    ДЗВОНИКА.

Ось і мчить вже перший місяць осені над українською землею на який припадає всенародне свято першого дзвоника, свято котре веде у світ нових знань. Воно сяє посмішками дітей, яскравими квітами, хвилюючою зустріччю з першим вчителем, з новими друзями. В Петрушинській школі свято першого дзвоника цього разу проходило досить незвично. Школа зустріла приголомшливою тишею, не було звичного галасу, радісного дитячого сміху. Після довгої і наполегливої боротьби за збереження школи І-ІІ ст. учням 5-9 класів все-таки довелось забрати документи і перейти в Халявинську ЗОШ І-ІІІ ст. Отже в нашій школі залишилися 11 учнів початкових класів. Під тихі звуки Гімну України розпочалася урочиста лінійка. Урочисто запросили до зали першокласників, їх в цьому році четверо: Геворгян Маріанна, Телень Маргарита, Питинська Євгенія, Оксенюк Іван, де їх зустріла перша вчителька Віра Василівна Коваль-Власова. Як завжди першим привітав всіх з початком навчального року директор школи Володимир Дмитрович Сериченко, вручив першокласникам новенькі букварики. З вітаннями виступив також голова сільської ради Євгеній Миколайович Питинський, побажав кожному школяреві навчатися з натхненням, навчитися любити свою Батьківщину і вирости справжніми патріотами. На закінчення пролунав перший дзвоник, як здалося всім не надто дзвінко в напівпорожній школі. Особисто мені дуже прикро, що маючи в селі більше тридцяти дітей шкільного віку все-таки не вдалося відстояти школу. Прикро що напередодні початку навчального року стіни рідної школи покинула Парасковія Миколаївна Мазур, яка пропрацювала з самого відкриття нової школи, першого вересня був останній робочий день Оксани Анатоліївни Дубчак, яка теж вже багато пропрацювала вчителем історії, зробила чималий внесок в розвиток школи, за її сприяння була створена історико - краєзнавча кімната. Хтозна що чекає нас далі – чи довго протримається початкова школа, що буде з приміщенням, музейною кімнатою, всіма іншими напрацюваннями вчителів і учнів, і чи вдасться щось зберегти?...  Невирішених питань багато, і звичайно дуже хочеться сподіватися що в нас все буде добре.