Никита Барашкин

1 марта  · 

С первым весенним днём! Скоро весна разольется широкими реками и зацветёт душистыми садами. А год назад в это время стартовал особенный проект «ИстиннаЯ» - проект о женщинах какие они есть в суматошных буднях и какими они могут быть. Проект психологически-эстетический, призван преобразить и внутренне, и внешне. А весна - время преображения и возрождения.

Сегодня хочу представить вашему вниманию пролог проекта «ИстиннаЯ», главной героиней которого стала „бэк“ участница Алла Тарасевич.

Алла, на первый взгляд, простая, милая женщина. Последние 15 лет работает младшей медицинской сестрой. Вместе с мужем, который недавно умер, вырастили двоих детей, и теперь Алла ещё и бабушка троих внуков. Скромность и застенчивость - это первое, что бросилось в глаза при первой встрече и, создавая новый образ, мне хотелось, чтобы он омолодил и придал Алле в жизни большей свободы и уверенности в себе, подчеркнул ее привлекательность и скрытую женскую изящность.

В непростых обстоятельствах под гнетом житейских забот не всегда удаётся быть лёгкой и чарующей, но для женского счастья так важно создавать, возрождая в себе изо дня в день, образ ЖЕНЩИНЫ хрупкого и изящного сосуда, чтобы отношение сильного пола вызывало желание любоваться и оберегать.

Видео преображения смотрите ниже .

 

 НАШІ ЮВІЛЯРИ

17 березня свій 85-річний ювілей святкує жителька села Петрушин  Лукяненко Маргарита Андріївна.                                                                                                                                     Маргарита Андріївна, дівоче призвіще  Руденок, народилася в с. Петрушин, в сімї колгоспників.  Крім старшої Рити в сімї було ще двоє дітей, брати Микола та Іван. Сімя жила бідно, працювала тяжко.З початком Другої Світової батька забрали на фронт, звідки він так і не повернувся. Матері одній довелося ставити на ноги трьох дітей. З дитинства Рита звикла тяжко працювати як вдома, так і в колгоспі. Все своє життя сумлінно пропрацювала в рільничій бригаді, довгий час була ланковою. Була одружена з Лукяненком Олександром Миколайовичем, який пропрацював в колгоспі механізатором. Разом виростили і виховали двох дітей.                                                                                                                                 Непомітно пролетіли роки. І ось сьогодні 85. Вже давно вдова, повиростали  онуки. Але і діти, і онуки ніколи не забувають рідну матусю і бабусю.                                                                Первинна ветеранська організація с. Петрушин від щирого серця вітає, вас Маргарито Андріївно, з днем народження. Бажаємо вам міцного здоровя, стабільного блага і щастя, поваги і спокою, щирої радості і любові рідних сердець.

 

 НАШІ ЮВІЛЯРИ.

В січні місяці  свій 95 ювілей зустріла жителька нашого села -  Низька Любов Федорівна.

Складно уявити – Вам  95! Скільки було пережито за ці роки! Скільки вами було зроблено для оточуючих! Сім*я, в якій 23 січня 1926 року народилася Любов Федорівна завжди жила бідно. Крім неї в сім*ї було ще троє дітей: сестри Олександра і Анюта, брат Сергій. В тяжкі роки голодомору 1932-1933 років в три роки померла сестричка Анюта, та мамин тато. Дідок хоч був і старенький та міцний, але голод підкосив здоров*я. А всі інші виживали як могли. Походивши в школу всього чотири роки Люба пішла працювати. Спочатку працювала в людей, чого тільки не робила, і косила, і городи орала на своїй корові, і полола… А далі тяжкі роки війни. Батька забрали на фронт, де він і загинув, а Любу в 1943 році забрали в Германію. Повернувшись в 1945-му в рідний Петрушин одразу пішла працювати дояркою, потім свинаркою. Все своє життя користувалася повагою людей. Тож прийміть найщиріші вітання з таким славним ювілеєм! Це вік мудрості і осмислення свого життєвого шляху! Нехай життя наповнюється радістю від увідомлення того, скільки важливих справ було зроблено за всі ці роки. Бажаємо міцного здоровя та душевного тепла!

                              Ветеранський актив села Петрушин.

16 червня в рамках бібліотечної акції "Добром зігріте серце" працівники культури села з Днем медика привітали Катерину Василівну Пархоменко. Понад сорок років свого життя Катерина Василівна добросовісно виконувала свої професійні обов*язки. На рахунку безліч врятованих життів, її завжди поважали і шанували жителі села і завжди вдячні їй за самовіддану працю на користь громади. В травні місяці Катерина Василівна відзначила свій 80-річний ювілей. За вагомий внесок в соціально-економічний розвиток села Катерині Василівні присвоєно звання "Почесний громадянин", її імя занесено до "Книги почесних громадян села Петрушин".

24 березня минув рік як не стало гарної людини, хорошого друга, сусіда Валерія Питинського.

Не вистачає усмішки і слова,

І погляду ласкавого й простого.

Великий слід в житті ти залишив,

І скільки всім добра зробив.

Любив життя, любив людей,

Прожив ти для онуків і дітей.

Пішов достойно в майбуття.

Тобі не буде забуття.

Народився і виріс Валерій в рідному Петрушині, закінчив Петрушинську школу, добросовісно виконав свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною – відслужив в рядах Радянської Армії. І повернувся в рідний Петрушин, де завзято продовжив хліборобську справу батька. Мати Валерія – Галина Василівна багато років віддала вчительській справі, батько – Микола Іванович довго і чесно працював у колгоспі шофером, завгаражем, помічником бригадира тракторної бригади. Прикіпів до землі і Валерій. Та доля мало відміряла йому віку, багато ще на встиг зробити. Багато років пропрацював у колгоспі «Шлях до комунізму» механізатором, комбайнером. Завжди був ударником трудового фронту на жнивах, його екіпаж добивався найкращих результатів, неодноразово отримував грамоти і премії. Після розпаду колгоспу Валерій продовжував трудитися вже на своїй землі. Його завжди поважали в Петрушині, бо його невтомні руки робили будь-яку роботу і на землі, і займався лозоплетінням.

Знайшов у рідному селі і свою другу половинку. Разом з дружиною Валентиною виростили і виховали сина Євгенія і доньку Ірину. Тепер уже син продовжує хліборобську справу діда і батька, успадкувавши від батьків чесність і відповідальність перед людьми.

Світла і вічна пам'ять тобі Валерію.

Згадайте і помʼяніть.

ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ…

«Навпроти нас, через вуличку, жила баба Новичка. Один час, може, з рік, скоро по війні, у неї гостював онук, моїх літ, але городський. Не­вдовзі баба Новичка з онуком переїхали до Чернігова, де її зять працював лікарем. Хату купила тітка Олена з Роїща. Вона мала дочку Явдошку, трохи меншу од мене, від першого чоловіка, а вдруге вийшла заміж за сліпого Мат­вія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном.  Фронтовикові, інваліду сільська Рада купила приймача, справжнього, лампового. Хтось із сусідів напнув дротяну антену (між хатою і хлівцем) на високих жердинах, і приймач заговорив, заспівав. Я при­ходив до них гулять, тихенько сідав у куточку коло печі і слухав. З того приймача я вперше почув музику.

Матвій, ще зовсім молодий, страшенно нудився без роботи. Влітку, коли зацвітали гарбузи, він вирізав із гарбузового пагона дудку, сідав на городі під тинком і сурмив у неї на весь куток.

Скільки часу минуло, давно немає Матвія серед живих, а й досі у пам'яті моїй те хриплувате, протяжне, сумне, до сліз, сурмління...

Ніби згуки знедоленої людини до неба, німого, без надії на хоч якусь відповідь і співчуття.

Скоро Олена почала народжувати Матвію діток, трохи не щороку, було їх четверо чи п'ятеро, уже не пам'ятаю. Але пам'ятаю, цього й не можна забути, як Олена піднесла до Матвія первенця, спеленутого, сліпий пробіг чутливими пальцями по його личку, торкнувся оченят і заплакав з радощів. Він довго боявся, що діти од нього народжуватимуться сліпі. Але діти народжувалися очасті, жваві, виростали з нестатків, як рогоза з болота. Троє перших були хлопці. Один став військовим льотчиком, Борис. Михайло скінчив шоферські курси, працював на будівництві в Чернігові. Відбувати військову службу випа­ло йому в далекому Казахстані. Возив зерно на елеватори. Одного зимового дня його захопив серед степу сніжний буран. Михайло боровся із негодою і долею, допоки у баках був бензин. А потім став замерзати в холодній кабіні. Уже йому не хотілося жити, уже він, як потім признавався мені, опустив віжки... І тут (уже на межі смерті) Михайлові привиділися квітучі сади:

— Наче іду я нашою хутірською вуличкою, а навколо цвітуть яблуні, груші та вишні, так рясно цвітуть, і у вашому саду, і в моєму, і в Рачишиному, і по всьому Хутору. А вітер — сильнющий вітер, несе пелюстки цвіту по небу білою хмарою, вуличку замітає. Уже не сніги навколо мене, а той цвіт — ніжний, пахучий. І так мені захотілося ще хоч один раз побувати на Хуторі нашому, коли сади цвітуть! Жити мені захотілося. Я через силу вибрався з кабіни, хоч ноги уже не гнулися, примусив себе іти через сніги, крізь буран і таки добувся до села в цілинному степу...»

Ось так написав в своєму романі «Пришестя» відомий український письменник Володимир Дрозд про сімʼю шанованої в селі жінки – Євдокії.

Дивовижна жінка Євдокія Федосівна Лазарева все своє життя мешкає в мальовничому селі Петрушин, Чернігівського району. Її гарненька оселя вся заквітчана власноруч вишитими рушниками, килимами, а влітку все подвірʼя рясніє різнобарвними квітами. 14 березня Євдокія Федосівна відзначає 75-річний ювілей. Позаду безліч років важкої, виснажливої праці. Жінка-трудівниця, яких так багато в нашій Україні, народилася в 1943 році, в Росії, в сімʼї українців, а вже в 1945 році разом з матірʼю переїхали в Петрушин. Мати Олена вдруге вийшла заміж за сліпого Мат­вія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном. Найстійкіший спогад дитинства – бідність. Сіра, страшна і безпросвітна. Але в ті повоєнні роки це нікого не дивувало. На «відмінно» закінчила чотири класи, потім почала здавати позиції. Багато уваги вимагав вітчим, зовсім сліпий чоловік. Маленька Явдошка всюди його супроводжувала, була його очима. Любив ходити по знайомих, за розмовами засиджувалися до пізна, і на уроки часу не залишалося. Отже сяк-так провчилася ще два роки і в 13 років пішла працювати в колгосп на різні роботи. А потім прийшла пора заміжжя, от тільки жити краще не стало. За працею навіть дітей ніколи було доглянути, допомагала свекруха. Тяжко працював і чоловік – Руденок Іван Андрійович, разом виростили двох дітей. Розкошів не бачили, але було що їсти-пити, і що вдягти. Та доля послала жінці нове випробовування, в 1992 році від тяжкої хвороби помер чоловік. Євдокія Федосівна залишилася жити з матірʼю, якій на той час виповнилося 72 роки. Вже в літні роки вдруге вийшла заміж і знову вдруге овдовіла. І хоч за все своє життя жінка не надбала великого багатства, зате її люблять і поважають діти і онуки, як рідні, так і другого чоловіка, також користується повагою людей в селі. Ця мудра, доброзичлива жінка завжди вміє вислухати, заспокоїти, розрадити, дати слушну пораду.

Тридцять років пропрацювала Євдокія Федосівна  на свинофермі петрушинського колгоспу «Шлях до комунізму», доглядала свиноматок. Уже лише за це їй треба віддати належне, бо ця галузь – одна з найважчих у господарстві. Трудилась без нарікань, не рахувалася з часом і домашніми клопотами, завжди все робила від усієї душі і любила свою роботу. І зусилля трудівниці окуповувалися високими результатами. Її завжди шанувало керівництво, поважали люди, на Дошці пошани завжди її портрет, отримала безліч грамот. Депутат сільської ради багатьох скликань.

І хоч яким тяжким не було б дитинство і подальше життя Євдокія Федосівна все життя любила пісню і вишивку. Жоден масовий захід не проходив без її участі в селі, приймала активну участь в районних оглядах з фольклорним ансамблем сільського клубу. І на сьогоднішній день Євдокія Федосівна активна учасниця всіх масових заходів, не один раз приймала участь у літературно-мистецькому святі «Седнівська осінь», два роки тому в складі фольклорного тріо зайняла друге місце в огляді фольклорних колективів області, а її вареники і млинці найсмачніші в селі.

Дорога наша Євдокія Федосівна! Виконком сільської ради, працівники клубу і бібліотеки, учасники художньої самодіяльності, жителі громади від щирого серця вітають вас з днем народження! Спасибі вам за просту і чуйну вдачу, за щедрість і людяність в душі, за мудрість і шляхетність.

Хай квітує доля у роках прекрасних

І приносить радість, ніжність і тепло.

Хай у кожній днині світить сонце ясне

І дарує тільки мудрість і добро.

Хай пахучим цвітом стелиться дорога,

Хай відходять в далеч горе і біда.

Нехай завжди будуть щастя і міцне здоровʼя,

Радість і повага на многії літа!

                                                Н. Логвиненко.

НАШІ ЮВІЛЯРИ.

Велігорська Надія Миколаївна народилася 14 січня 1938 року в с. Івашківка Городнянського району. В сім’ї крім найменшої Надії були ще сестра Олександра та брат Іван. Батько загинув на війні, тож мати залишилася з трьома дітьми на руках. Надія закінчила 7 класів в Івашківській школі і одразу пішла працювати. Коли в 50-ті роки розпочалися торфорозробки Надія разом з іншими івашківцями ходила на роботу, кожного дня долаючи по декілька кілометрів. А згодом  переїхали з матір’ю  жити в Петрушин . Багато років пропрацювавши на торфу, перейшла працювати в колгоспну їдальню, де заслужила добру славу за вміле приготування смачних страв. Відвідувачі їдальні  були завжди задоволені і завжди щиро вдячні працівникам їдальні, крім Надії Миколаївни тут працювали Євгенія Василівна Шихуцька та Надія Олексіївна Крипан.

Нині пані Надія на пенсії, нещодавно відсвяткувала 80-річний ювілей, живе в сім’ї з дочкою Ларисою, зятем Віталієм, онуками Сергієм, Анею.

Бажаєм вам не знати бід, не мати й крапельки нещастя,

Щоб вистачило на все життя,  здоровʼя, радості і щастя.

13 січня 2018 року свій 90-річний ювілей  відзначив житель села Петрушин, учасник війни Бей Іван Якович. Народився в 1928 році, на хуторі Греківка, що відносився до Редьківської сільської ради. Сімʼя була велика, одних дітей 11 чоловік. Іванко найменшенький. Закінчив чотири класи, 5-й навчався в Редьківці.  Пам’ятає часи голодомору, розповідає, як бачив пухлих від голоду людей, а один чоловік приходив до них, виснажений від голоду, попросив  їсти і у них на очах помер. А от про свою сім’ю розповідає, що жили не погано, не голодували. Зате назавжди закарбувалися в пам’яті  роки Другої світової війни… Коли почалася війна Іванові йшов 14-й рік. Есесівці ходили по хутору і забирали всіх чоловіків до комендатури. Одного разу спіймали вдома і Івана, але йому вдалося втекти. Під час погоні німці стріляли по ньому, але тікаючи через річку, вдалося сховатися в мулі, там і пролежав, аж поки його не покликали. Дуже нелегко прийшлось військам радянської армії вибити ворога з хутора, і 15-річний юнак вирішив добровільно допомагати партизанам, і приймав участь в бойових діях на переправі в селі Миси. Три місяці тривали бої, і Іван вночі на лодці переправляв солдатів через Дніпро. Під час звільнення , німці відступаючи спалили хутір, людям вдалося втекти в ліс. І вже потім люди почали возити ліс і будувати житло в с.Гуньківка, де і прожив Іван Якович до 1995 року. А в 1995 році, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, змушений був разом з дружиною Марією Харитонівною переїхати в Петрушин. Крім учасника війни має статус потерпілого 3 категорії від наслідків аварії на ЧАЕС. У вересні-місяці 2017 року померла дружина, тож нині Іван Якович знаходиться в Чернігові.

                                              Записано зі слів Бей Івана Яковича.

                                              Лютий 2016 року.

                                              Упорядник Н.Логвиненко,

                                              24 січня 2018 року.

90 – Й  ЮВІЛЕЙ.

28 грудня відсвяткувала своє 90-річчя жителька с.Петрушин Зевченко Тетяна Никонівна. Народилася в далекому 1927 році, в с.Петрушин в сім’ї колгоспників. Позаду страшні роки голодоморів, війни, тяжкої праці в колгоспі. До війни трохи ходила в школу, а коли батька забрали на фронт треба було допомагати матері, адже в сім’ї крім неї було ще троє дітей – сестрички Маргарита, Ліда та Олександра. З війни батько так і не повернувся, ще в 1941-му потрапив в концтабір. Розповідали, що товариші його підмовляли втекти, зробили підкоп, та батько вже був дуже виснажений і не мав сили нікуди тікати, там і помер. Так матері самій прийшлося піднімати на ноги чотирьох дітей, отже Тетяні довелося рано йти працювати в колгосп. Працювала тяжко, роботи не цуралась ніякої - і в бригаді працювала, і на фермі, та й вдома тримали чимале господарство. З чоловіком виростили двох синів.

Бувало чоловік свариться щоб не йшла на ферму, а вона сама туди хотіла йти, бо в бригаді платили 40 карбованців, а на фермі 90. Все хотіла заробити більше грошей, дітям допомогти. Чоловік – Зевченко Микола Пилипович, 1925 року народження, ветеран Великої вітчизняної війни. Воював в Східній Прусії, м.Інстербург. Старший сержант, мінометник, 192 стрілкова дивізія, 753 стрілковий полк. Мав нагороди: орден «Красной Звезды» (№597923) від 10.05.1947 р., медаль «За победу над Японией» (В№177267) без дати, медаль «За победу над Германией» (Д№0397384) від 23.02.1946 р., медаль «За взятие Кинисберга» (Ф№431480) від 31.12.46 р. Помер в 2003 році.  Нині Тетяна Никонівна живе з старшим сином Юрієм, молодшого Віталія нажаль вже немає. Провідують також онуки і правнучка. Любить читати, цікавиться як історією села так і подіями які відбуваються нині в Україні. 

Шановна Тетяна Никонівна, ветеранська організація, громада села сердечно вітає вас з такою поважною датою.

Пропливає долі неспокійна річка,

А за нею плинуть роки-журавлі!

Ось і загорілась 90-свічка

Вам на ювілейному столі!

Від нас вам подяка і шана висока

За ваші прожиті довгі роки.

Хай в серці вашім весна процвітає,

А матір Пречиста у силах тримає.