Спогади солдацької вдови
Качної ' Олександри Олександрівни
Народилася я 15 жовтня 1919 року в с. Петрушин. Я була старшою із чотирьох дітей. Потім народилися: Проня 1922 році, Іван 1925 році і найменша Маша 1929 року. У дитинстві жилося мені добре, а от як із дитинства вийшла так усяке прийшлося пережити і голод, і війну, і всілякі труднощі.
Мої батьки Ющенко Олександр Максимович і Пелагея Ісаківна
Наша сім’я жила добре. Хазяйство тримали: кінь був, корова, птиця. Постройки були. Батько працював на своїй землі. А коли почали створювати колгоспи батько одразу до нього не вступив. Багато людей не хотіло іти до колгоспу, не просто не хотіли, а не знали що воно таке, не мали уявлення. Люди мали свій скот, обробляли свою землю і ось тобі ні землі, ні скоту, нема нічого. А хто пішов перший то тепер його правда була. Було таке що оббирали людей: і скот забирали, і землю, і таке-сяке людське майно (подушку чи рядно). У нас також забрали коня і землю. Але я не вважаю що нас розкуркулили. Було іти в колгосп. У нас в селі жила сім’я Клановців батько, мати і два сини. Люди працювали: мали землю, дві корови, пару коней, щоб було чим орати, великий двір і сад, добрий будинок. У одного з перших колгоспників Шихуцького Дмитра була погана хата, валилася, тож порішили розкуркулити Клановца і виселити його на Урал, а його хату віддати Шихуцькому. Ніхто з них більше до села і не повернувся.
Наша сім’я жила добре. Хазяйство тримали: кінь був, корова, птиця. Постройки були. Батько працював на своїй землі. А коли почали створювати колгоспи батько одразу до нього не вступив. Багато людей не хотіло іти до колгоспу, не просто не хотіли, а не знали що воно таке, не мали уявлення. Люди мали свій скот, обробляли свою землю і ось тобі ні землі, ні скоту, нема нічого. А хто пішов перший то тепер його правда була. Було таке що оббирали людей: і скот забирали, і землю, і таке-сяке людське майно (подушку чи рядно). У нас також забрали коня і землю. Але я не вважаю що нас розкуркулили. Було іти в колгосп. У нас в селі жила сім’я Клановців батько, мати і два сини. Люди працювали: мали землю, дві корови, пару коней, щоб було чим орати, великий двір і сад, добрий будинок. У одного з перших колгоспників Шихуцького Дмитра була погана хата, валилася, тож порішили розкуркулити Клановца і виселити його на Урал, а його хату віддати Шихуцькому. Ніхто з них більше до села і не повернувся.
1933 був важкий рік. Люди мерли з голоду. Хто тримав корівку ще було сяк-так, легше було. Вже після голоду батько пішов в колгосп. Землю забрали і ми уже ходили на «общую» роботу і трудодні заробляли. Спочатку було важко, а потім стали зерно получать, картошку ділили по нормах, копали хто скільки заробив.
Молодь ходила до клубу там я і зустріла свого майбутнього чоловіка Михаля. Мені і йому було по 18 років ми з ним однолітки. Він працював трактористом.
Коли почалася війна німець наступав дуже швидко. Колгоспне майно почали евакуювати (техніку, скот). Чоловіки трактористи зі своєю технікою виїхали на Схід, серед них і мій чоловік. Потрапили в полон два чи три місяці пробули в полоні. Михаль розповідав: «Прожили місяць ніхто нас не чіпає, нікуди не ганяють. І на другий місяць так само. Ми роздивилися та розібралися, як можна втекти. От ми і повтікали. Ніхто нас не доганяв, не переймав». Поприходили вони в село всі живі. Полонених через наше село ішло багато і німці трактористів не покарали.
Наші, як відступали, ішли бідненькі такі нещасні, як згадую то і тепер плакать хочеться, який босий, у якого одна нога взута, а інша гола.
Німці прийшли у Петрушин із Звенічева. Ми в той день седіли зі свекрухою і ще однією бабою коло хати. Аж підходять троє. Говорять по-своєму і показують: начистіть і наваріть нам картошки. Ми полякалися. Начистили і наварили чугун картоплі взяли миску капусти і однесли їм у Лукашов рівчак, там вони стояли. Прийшли додому і трясемося. Назавтра ті самі троє німців принесли нам чугун і миску. Одного разу, коли Маші було років два чи три, до нас у хату зайшло два німці. Перший старший із кокардами побачив доньку взяв її на руки і нумо по хаті носити. Носить, до себе притуляє, приказує: «Матка, гут! Матка, гут! Кіндер, Кіндер!» і показує, що у нього в Німеччині залишилось троє дітей. Потім дістав грудку цукру, поклав на столі, і знову показує, що залишив дитині.
Ну, да шкоди великої німці у селі не наробили. Трохи «посйорбали» на Гуркачовщині. Ходили по хатах: «Матка, яйкі!», «Матка, Млеко!». Ну так здорово не ображали. Ну, а в Терехівці людей зігнали і спалили.
Горя більше принесли поліцаї. Мого свекра поліцаї призначили комуністом і як тільки звечоріє іде поліцай, одчиняє хату: «Ну, як тут ваш партизан? Вдома?» Ми кажемо: «Да нема у нас ніяких партизанів». І так щовечора. А в мого дядька халявинського син був, мій двоюрідний брат, він був старостою у Халявині. Одного разу по своїх справах він приїхав у Петрушин і прийшов до мене: «Ну, як ви тут?» Я й кажу: «Поліцаї життя не дають, кожного вечора ходять перевіряють партизанів. Нема нам спокою». «Так більше не будуть». Більше і не приходили.
Так при німцях забрали мого свекра у в’язницю і не його одного. Вважали комуністами. І Михаля мого забрали, батько комуніст так і ти. Я піду провідувати, передачу віднесу. Місяць у в’язниці був. Я піду на побачення, передачу віднесу (раз в тиждень пускали). Він і розказує: «Батька водили на допит, а мене не допитували.» Через місяць випустили.
Михайла і мене забирали до Німеччини на роботи. Повезли нас в старостат в Чернігові. Діти лишилися зі свекрухою. В старостаті сиділо троє: поважний німець, перекладач, а поряд з ним чоловік з нашого села Кирієнко Василь Митрофанович, тож він за нас і заступився. Сказав, що у нас троє дітей, свекруха вже стара. Німець подумав і відпустив нас додому.
Невдовзі село звільнили з-під окупації. Михаль працював головою колгоспу. В 1944 році, в останню чергу, був мобілізований на фронт. Невдовзі від нього прийшов один лист. Він писав: « Я ранен в ладошку. Осколком шию обожгло, но из строя я не выбыл.» В лист було вкладено маленьке фото, як от на паспорт. Вже після війни коли копали торф, там був один фотограф. Я його і попросила, щоб він мені збільшив фото.
У моєї доньки Наташі той портрет і зберігся. А маленьке фото не знаю де і ділося, можливо згубилося під час переїзду до нової хати разом з листом. Другою звістку з фронту я отримала похоронку, що ваш чоловік Качний Михайло Іванович загинув 5 лютого 1945 року у Східній Пруссії.
Після війни я працювала звичайною колгоспницею у полі і сторожувала, доглядала телят і свиней, доїла корів. Всяку роботу робила. Жила зі свекрухою. Свекор був на війні, згодом прийшов і жив з нами. Марфа Будашова – сестра мого чоловіка, була ще дівкою і жила з нами, а потім вийшла заміж і відійшла.
Післявоєнні роки
А я залишилась жити зі свекрухою. Вона допомагала доглядати дітей і померла коли діти вже виросли. Маша вийшла заміж за Миколу Хопана, Василь виїхав до Чернігова працювати, одружився і залишився там жити.
Наташа після хвороби втратила слух навчалася спочатку в Сосниці, а потім в Західній Україні в спеціалізованій школі. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка. Народилися онуки. І зараз доживаю віку зі своїм онуком Валентином.
ЗАПИСАЛИ : Дубчак Оксана Анатоліївна – учитель історії Петрушинської ЗОШ
Логвиненко Надія Андріївна – зав. Петрушинскою сільською бібліотекою15 жовтня 2014 року солдатській вдові Качній Олександрі Олександрівні виповнилося 95 років.
Минають роки, відлітають у вічність. Майже 70 років минуло з часу визволення нашої країни від німецько-фашистських окупантів.
Солдатські вдови…Паморозь лягла на ваші скроні, роки поорали зморшками обличчя, але серця залишилися молодими і свято бережуть памʼять про останні хвилини перед розлукою. Ви свято бережите листи-трикутники з фронту й похоронки. Вони, як рани, які не гояться десятиліттями.
Качна Олександра Олександрівна народилася 15 жовтня 1919 року в селі Петрушин Чернігівського повіту. Прожила на цій землі 95 років, пройшла крізь роки голоду, війни, не дочекалася з війни чоловіка, сама вивела в люди дітей, пережила за своє життя багато всіляких труднощів. Сьогодні 15 жовтня 2014 року працівники культури: завідуюча сільським клубом Приходько Н.В., бібліотекар Логвиненко Н.А.,активна учасниця художньої самодіяльності Лазарева Євдокія Ф. завітали з поздоровленнями до ювілярки.
Мешкає нині вдова в свого онука Валентина, ще допомагає по господарству поратися. Побачивши, що до неї прийшли гості дуже зраділа, запросила до будинку.
І полилась тиха розмова…Живе з онуком Валентином, його дружиною Тетяною та дочкою Наташею. Правнучка, вже навчається в Чернігові, тож вдома буває тільки на вихідні. Дочки Наташа і Маша теж мешкають в Петрушині, та відвідують її не часто, бо вже й самі здоровʼям слабують. Живеться їй добре, всі добре до неї ставляться, та й вона ж іще не байдикує, старається ще чим може допомагати по господарству. От тільки вже здоровʼя підводить. Підводить зір, а дуже ж любить читати книжки, досі є активною читачкою сільської бібліотеки. Дуже вже зраділа, що і я до неї завітала. Ділиться враженнями про прочитані книжки, і тільки головою хитає – чого тільки не прочитаєш в сучасних книжках, але про голод і війну читати не хоче. Книжки їй з бібліотеки приносить Таня, а вона сідає біля вікна, одіває аж двоє окулярів, і читає… А нещодавно перечитала і книжку і нашого земляка В.Дрозда. Самого Володю не памʼятає, тільки знає, що такий був. А от батька його трохи знала: рано овдовів, працьовитий був, золоті руки мав – робив вози, діжки та всілякий інший господарчий інвентар. Працював у сільській крамниці, завжди був чесний, покупців ніколи не обманював.
Згадує вдова як завжди любила співати, танцювати. І досі має гарний голос, ще й пісню заспівала з Євдокією Федосівною, та ще й пританцьовує, а скільки вже приспівок різних знає, то й не злічити.
І хоч як не хотілося торкатися неприємних, болючих тем, та все ж без цього не обійшлося. Як тільки згадали про війну, заблищали від сліз очі в жінки. Михайле, Михайле…І досі від болю і туги стискається серце за чоловіком. А скільки ж молодих чоловіків, міцних, як дубів з нашого села забрала війна…Вдова навіть і гадки не мала, що колись їй доведеться спостерігати ті події, які зараз відбуваються в країні. І кожного дня просить Господа, щоб це пекло нарешті закінчилося, щоб не нищили молоде покоління, як це зробили тоді, 70 років тому.
На закінчення залишається побажати цій мужній жінці – міцного здоровʼя, злагоди, миру. Щоб і надалі їй жилося добре в цій гарній сімʼї.
Записала бібліотекар Логвиненко Н.А.
15 жовтня 2014 року.
Качна Олександра Олександрівна народилася 15 жовтня 1919 року в селі Петрушин Чернігівського повіту. Прожила на цій землі 95 років, пройшла крізь роки голоду, війни, не дочекалася з війни чоловіка, сама вивела в люди дітей, пережила за своє життя багато всіляких труднощів. Сьогодні 15 жовтня 2014 року працівники культури: завідуюча сільським клубом Приходько Н.В., бібліотекар Логвиненко Н.А.,активна учасниця художньої самодіяльності Лазарева Євдокія Ф. завітали з поздоровленнями до ювілярки.
Мешкає нині вдова в свого онука Валентина, ще допомагає по господарству поратися. Побачивши, що до неї прийшли гості дуже зраділа, запросила до будинку.
І полилась тиха розмова…Живе з онуком Валентином, його дружиною Тетяною та дочкою Наташею. Правнучка, вже навчається в Чернігові, тож вдома буває тільки на вихідні. Дочки Наташа і Маша теж мешкають в Петрушині, та відвідують її не часто, бо вже й самі здоровʼям слабують. Живеться їй добре, всі добре до неї ставляться, та й вона ж іще не байдикує, старається ще чим може допомагати по господарству. От тільки вже здоровʼя підводить. Підводить зір, а дуже ж любить читати книжки, досі є активною читачкою сільської бібліотеки. Дуже вже зраділа, що і я до неї завітала. Ділиться враженнями про прочитані книжки, і тільки головою хитає – чого тільки не прочитаєш в сучасних книжках, але про голод і війну читати не хоче. Книжки їй з бібліотеки приносить Таня, а вона сідає біля вікна, одіває аж двоє окулярів, і читає… А нещодавно перечитала і книжку і нашого земляка В.Дрозда. Самого Володю не памʼятає, тільки знає, що такий був. А от батька його трохи знала: рано овдовів, працьовитий був, золоті руки мав – робив вози, діжки та всілякий інший господарчий інвентар. Працював у сільській крамниці, завжди був чесний, покупців ніколи не обманював.
Згадує вдова як завжди любила співати, танцювати. І досі має гарний голос, ще й пісню заспівала з Євдокією Федосівною, та ще й пританцьовує, а скільки вже приспівок різних знає, то й не злічити.
І хоч як не хотілося торкатися неприємних, болючих тем, та все ж без цього не обійшлося. Як тільки згадали про війну, заблищали від сліз очі в жінки. Михайле, Михайле…І досі від болю і туги стискається серце за чоловіком. А скільки ж молодих чоловіків, міцних, як дубів з нашого села забрала війна…Вдова навіть і гадки не мала, що колись їй доведеться спостерігати ті події, які зараз відбуваються в країні. І кожного дня просить Господа, щоб це пекло нарешті закінчилося, щоб не нищили молоде покоління, як це зробили тоді, 70 років тому.
На закінчення залишається побажати цій мужній жінці – міцного здоровʼя, злагоди, миру. Щоб і надалі їй жилося добре в цій гарній сімʼї.
Записала бібліотекар Логвиненко Н.А.
15 жовтня 2014 року.
ДЖЕРЕЛО: Режим доступу
Немає коментарів:
Дописати коментар