СВЯТО ВЕСНИ.

 В зв’язку з тим, що заняття в школі були припинені до 12 березня, святкування 8 березня було перенесено. Тож свято весни в Петрушинській школі відбулося 16 березня 2018 року.  Захід проходив в нещодавно оформленій актовій залі, де в не дуже давні часи була шкільна майстерня. Під керівництвом своєї вчительки Віри Василівни учні початкових класів читали вірші, співали пісні, танцювали, показували жартівливі сценки. Мами і бабусі отримали подарунки, які діти виготовили своїми руками.

Отримала подарунки і я від своїх юних читачів, за що їм щиро вдячна.

ЖИТТЯ ГРОМАДИ.

На сьогоднішній день в петрушинській громаді першочергова невирішена проблема – це робота ФАПу. На початку березня звільнилася завідуюча ФАПом Катерина Василівна Пархоменко, яка сумлінно пропрацювала на цій посаді понад сорок років, а згодом медпункт залишився і без опалення. І якщо на сьогоднішній день проблема опалення вирішена, то з медпрацівником далеко все не просто.

Нагадаю, що рік тому в Петрушин переїхала молода сімʼя Телеузів, в якій жінка – фельдшер, чоловік – ветлікар, і двоє діток. І якби Катерина Василівна на той час поступилася місцем молодому спеціалісту, то на сьогоднішній день не стояло би питання роботи медпункту, і мабуть відклалося б питання реорганізації школи. І на сьогоднішній день ці заклади повноцінно би функціонували. Але…

Переймається проблемами нашої громади і керівництво району. 14 березня з робочим візитом в нашу громаду виїхав голова районної райдержадміністрації Віктор Корж. В ході поїздки керівник району особливу увагу звернув на забезпечення ФАПу медичним працівником, адже в громаді знаходиться 5 дітей віком до 1 року та багато людей похилого віку, які потребують постійного контролю. Віктор Борисович пообіцяв зобов’язати районну лікарню, поки не має медпрацівника частіше робити виїзди лікарям в Петрушин, для обстеження дітей за місцем проживання, і по можливості допомогти вирішити питання з кадрами найближчим часом.

Також обговорювалося питання про освіту. Сільському голові доручено знайти приміщення, яке відповідало би встановленим вимогам для навчання учнів 1-4 класів, так як сучасне приміщення школи для району обходиться дуже дорого. Згадали і про підвоз учнів автобусом до Халявинської школи та питання харчування.

Обговорювалося питання утримання доріг місцевого значення, адже великогабаритні вантажівки місцевих підприємств руйнують дорожнє покриття, тому сільському голові рекомендовано дане питання розглянути на виконкомі, куди запросити керівників підприємств.

Відвідав Віктор Борисович і сільський клуб, де особисто перевірив роботу системи опалення.

Порушувалося питання роботи місцевого поштового відділення.

             Вчора ввечері,  жителі вулиці Чернігівської, починаючи від автобусної остановки, включаючи школу і сільську раду залишилися без газового опалення. А приміщення ФАПу без опалення залишилося вже два тижні назад.

Десь приблизно о 17.00 раптово потухли всі газові прилади в оселях. Одразу ж про це попередили  сільського слюсаря Василя Юрченко, а він в свою чергу керівника дільниці. Рано вранці в Петрушин прибув Володимир Андрійович Коваленко з аварійною бригадою. Біля ФАПу були розкопані труби та проводилися ремонтні роботи і вже в 14.00 голубий вогник знову запалав в наших оселях. Незважаючи на те, що приміщення школи не опалювалось, заняття не відмінялися, школа і сільська рада працювали в звичному режимі.

ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ…

«Навпроти нас, через вуличку, жила баба Новичка. Один час, може, з рік, скоро по війні, у неї гостював онук, моїх літ, але городський. Не­вдовзі баба Новичка з онуком переїхали до Чернігова, де її зять працював лікарем. Хату купила тітка Олена з Роїща. Вона мала дочку Явдошку, трохи меншу од мене, від першого чоловіка, а вдруге вийшла заміж за сліпого Мат­вія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном.  Фронтовикові, інваліду сільська Рада купила приймача, справжнього, лампового. Хтось із сусідів напнув дротяну антену (між хатою і хлівцем) на високих жердинах, і приймач заговорив, заспівав. Я при­ходив до них гулять, тихенько сідав у куточку коло печі і слухав. З того приймача я вперше почув музику.

Матвій, ще зовсім молодий, страшенно нудився без роботи. Влітку, коли зацвітали гарбузи, він вирізав із гарбузового пагона дудку, сідав на городі під тинком і сурмив у неї на весь куток.

Скільки часу минуло, давно немає Матвія серед живих, а й досі у пам'яті моїй те хриплувате, протяжне, сумне, до сліз, сурмління...

Ніби згуки знедоленої людини до неба, німого, без надії на хоч якусь відповідь і співчуття.

Скоро Олена почала народжувати Матвію діток, трохи не щороку, було їх четверо чи п'ятеро, уже не пам'ятаю. Але пам'ятаю, цього й не можна забути, як Олена піднесла до Матвія первенця, спеленутого, сліпий пробіг чутливими пальцями по його личку, торкнувся оченят і заплакав з радощів. Він довго боявся, що діти од нього народжуватимуться сліпі. Але діти народжувалися очасті, жваві, виростали з нестатків, як рогоза з болота. Троє перших були хлопці. Один став військовим льотчиком, Борис. Михайло скінчив шоферські курси, працював на будівництві в Чернігові. Відбувати військову службу випа­ло йому в далекому Казахстані. Возив зерно на елеватори. Одного зимового дня його захопив серед степу сніжний буран. Михайло боровся із негодою і долею, допоки у баках був бензин. А потім став замерзати в холодній кабіні. Уже йому не хотілося жити, уже він, як потім признавався мені, опустив віжки... І тут (уже на межі смерті) Михайлові привиділися квітучі сади:

— Наче іду я нашою хутірською вуличкою, а навколо цвітуть яблуні, груші та вишні, так рясно цвітуть, і у вашому саду, і в моєму, і в Рачишиному, і по всьому Хутору. А вітер — сильнющий вітер, несе пелюстки цвіту по небу білою хмарою, вуличку замітає. Уже не сніги навколо мене, а той цвіт — ніжний, пахучий. І так мені захотілося ще хоч один раз побувати на Хуторі нашому, коли сади цвітуть! Жити мені захотілося. Я через силу вибрався з кабіни, хоч ноги уже не гнулися, примусив себе іти через сніги, крізь буран і таки добувся до села в цілинному степу...»

Ось так написав в своєму романі «Пришестя» відомий український письменник Володимир Дрозд про сімʼю шанованої в селі жінки – Євдокії.

Дивовижна жінка Євдокія Федосівна Лазарева все своє життя мешкає в мальовничому селі Петрушин, Чернігівського району. Її гарненька оселя вся заквітчана власноруч вишитими рушниками, килимами, а влітку все подвірʼя рясніє різнобарвними квітами. 14 березня Євдокія Федосівна відзначає 75-річний ювілей. Позаду безліч років важкої, виснажливої праці. Жінка-трудівниця, яких так багато в нашій Україні, народилася в 1943 році, в Росії, в сімʼї українців, а вже в 1945 році разом з матірʼю переїхали в Петрушин. Мати Олена вдруге вийшла заміж за сліпого Мат­вія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном. Найстійкіший спогад дитинства – бідність. Сіра, страшна і безпросвітна. Але в ті повоєнні роки це нікого не дивувало. На «відмінно» закінчила чотири класи, потім почала здавати позиції. Багато уваги вимагав вітчим, зовсім сліпий чоловік. Маленька Явдошка всюди його супроводжувала, була його очима. Любив ходити по знайомих, за розмовами засиджувалися до пізна, і на уроки часу не залишалося. Отже сяк-так провчилася ще два роки і в 13 років пішла працювати в колгосп на різні роботи. А потім прийшла пора заміжжя, от тільки жити краще не стало. За працею навіть дітей ніколи було доглянути, допомагала свекруха. Тяжко працював і чоловік – Руденок Іван Андрійович, разом виростили двох дітей. Розкошів не бачили, але було що їсти-пити, і що вдягти. Та доля послала жінці нове випробовування, в 1992 році від тяжкої хвороби помер чоловік. Євдокія Федосівна залишилася жити з матірʼю, якій на той час виповнилося 72 роки. Вже в літні роки вдруге вийшла заміж і знову вдруге овдовіла. І хоч за все своє життя жінка не надбала великого багатства, зате її люблять і поважають діти і онуки, як рідні, так і другого чоловіка, також користується повагою людей в селі. Ця мудра, доброзичлива жінка завжди вміє вислухати, заспокоїти, розрадити, дати слушну пораду.

Тридцять років пропрацювала Євдокія Федосівна  на свинофермі петрушинського колгоспу «Шлях до комунізму», доглядала свиноматок. Уже лише за це їй треба віддати належне, бо ця галузь – одна з найважчих у господарстві. Трудилась без нарікань, не рахувалася з часом і домашніми клопотами, завжди все робила від усієї душі і любила свою роботу. І зусилля трудівниці окуповувалися високими результатами. Її завжди шанувало керівництво, поважали люди, на Дошці пошани завжди її портрет, отримала безліч грамот. Депутат сільської ради багатьох скликань.

І хоч яким тяжким не було б дитинство і подальше життя Євдокія Федосівна все життя любила пісню і вишивку. Жоден масовий захід не проходив без її участі в селі, приймала активну участь в районних оглядах з фольклорним ансамблем сільського клубу. І на сьогоднішній день Євдокія Федосівна активна учасниця всіх масових заходів, не один раз приймала участь у літературно-мистецькому святі «Седнівська осінь», два роки тому в складі фольклорного тріо зайняла друге місце в огляді фольклорних колективів області, а її вареники і млинці найсмачніші в селі.

Дорога наша Євдокія Федосівна! Виконком сільської ради, працівники клубу і бібліотеки, учасники художньої самодіяльності, жителі громади від щирого серця вітають вас з днем народження! Спасибі вам за просту і чуйну вдачу, за щедрість і людяність в душі, за мудрість і шляхетність.

Хай квітує доля у роках прекрасних

І приносить радість, ніжність і тепло.

Хай у кожній днині світить сонце ясне

І дарує тільки мудрість і добро.

Хай пахучим цвітом стелиться дорога,

Хай відходять в далеч горе і біда.

Нехай завжди будуть щастя і міцне здоровʼя,

Радість і повага на многії літа!

                                                Н. Логвиненко.

ЗІ СВЯТОМ ЛЮБІ ЖІНКИ!

Саме на весні, коли красою наповнюється природа і оживає земля, відзначається привітне, радісне, ніжне весняне свято - 8 Березня. З цієї нагоди 6 березня 2018 року в приміщенні Чернігівської райдержадміністрації відбувся захід присвячений прекрасній половині людства, на якому побувала делегація і від нашої громади у складі: Є.М. Питинського, С.С. Питинської, Н. А. Логвиненко, Н. П. Тарасевич. Керівництво району вітало жінок зі святом, кращим жінкам району були вручені грамоти та подарунки, а кращі аматори району порадували присутніх чудовим концертом.

7 березня голова сільської ради привітав зі святом чарівних жінок, які трудяться поруч з ним в  колективі сільської ради та працівників культури.  

НАШІ ЮВІЛЯРИ.

Велігорська Надія Миколаївна народилася 14 січня 1938 року в с. Івашківка Городнянського району. В сім’ї крім найменшої Надії були ще сестра Олександра та брат Іван. Батько загинув на війні, тож мати залишилася з трьома дітьми на руках. Надія закінчила 7 класів в Івашківській школі і одразу пішла працювати. Коли в 50-ті роки розпочалися торфорозробки Надія разом з іншими івашківцями ходила на роботу, кожного дня долаючи по декілька кілометрів. А згодом  переїхали з матір’ю  жити в Петрушин . Багато років пропрацювавши на торфу, перейшла працювати в колгоспну їдальню, де заслужила добру славу за вміле приготування смачних страв. Відвідувачі їдальні  були завжди задоволені і завжди щиро вдячні працівникам їдальні, крім Надії Миколаївни тут працювали Євгенія Василівна Шихуцька та Надія Олексіївна Крипан.

Нині пані Надія на пенсії, нещодавно відсвяткувала 80-річний ювілей, живе в сім’ї з дочкою Ларисою, зятем Віталієм, онуками Сергієм, Анею.

Бажаєм вам не знати бід, не мати й крапельки нещастя,

Щоб вистачило на все життя,  здоровʼя, радості і щастя.

13 січня 2018 року свій 90-річний ювілей  відзначив житель села Петрушин, учасник війни Бей Іван Якович. Народився в 1928 році, на хуторі Греківка, що відносився до Редьківської сільської ради. Сімʼя була велика, одних дітей 11 чоловік. Іванко найменшенький. Закінчив чотири класи, 5-й навчався в Редьківці.  Пам’ятає часи голодомору, розповідає, як бачив пухлих від голоду людей, а один чоловік приходив до них, виснажений від голоду, попросив  їсти і у них на очах помер. А от про свою сім’ю розповідає, що жили не погано, не голодували. Зате назавжди закарбувалися в пам’яті  роки Другої світової війни… Коли почалася війна Іванові йшов 14-й рік. Есесівці ходили по хутору і забирали всіх чоловіків до комендатури. Одного разу спіймали вдома і Івана, але йому вдалося втекти. Під час погоні німці стріляли по ньому, але тікаючи через річку, вдалося сховатися в мулі, там і пролежав, аж поки його не покликали. Дуже нелегко прийшлось військам радянської армії вибити ворога з хутора, і 15-річний юнак вирішив добровільно допомагати партизанам, і приймав участь в бойових діях на переправі в селі Миси. Три місяці тривали бої, і Іван вночі на лодці переправляв солдатів через Дніпро. Під час звільнення , німці відступаючи спалили хутір, людям вдалося втекти в ліс. І вже потім люди почали возити ліс і будувати житло в с.Гуньківка, де і прожив Іван Якович до 1995 року. А в 1995 році, внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, змушений був разом з дружиною Марією Харитонівною переїхати в Петрушин. Крім учасника війни має статус потерпілого 3 категорії від наслідків аварії на ЧАЕС. У вересні-місяці 2017 року померла дружина, тож нині Іван Якович знаходиться в Чернігові.

                                              Записано зі слів Бей Івана Яковича.

                                              Лютий 2016 року.

                                              Упорядник Н.Логвиненко,

                                              24 січня 2018 року.