середу, 14 березня 2018 р.



ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ…


«Навпроти нас, через вуличку, жила баба Новичка. Один час, може, з рік, скоро по війні, у неї гостював онук, моїх літ, але городський. Не­вдовзі баба Новичка з онуком переїхали до Чернігова, де її зять працював лікарем. Хату купила тітка Олена з Роїща. Вона мала дочку Явдошку, трохи меншу од мене, від першого чоловіка, а вдруге вийшла заміж за сліпого Мат­вія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном.  Фронтовикові, інваліду сільська Рада купила приймача, справжнього, лампового. Хтось із сусідів напнув дротяну антену (між хатою і хлівцем) на високих жердинах, і приймач заговорив, заспівав. Я при­ходив до них гулять, тихенько сідав у куточку коло печі і слухав. З того приймача я вперше почув музику.
Матвій, ще зовсім молодий, страшенно нудився без роботи. Влітку, коли зацвітали гарбузи, він вирізав із гарбузового пагона дудку, сідав на городі під тинком і сурмив у неї на весь куток.
Скільки часу минуло, давно немає Матвія серед живих, а й досі у пам'яті моїй те хриплувате, протяжне, сумне, до сліз, сурмління...
Ніби згуки знедоленої людини до неба, німого, без надії на хоч якусь відповідь і співчуття.
Скоро Олена почала народжувати Матвію діток, трохи не щороку, було їх четверо чи п'ятеро, уже не пам'ятаю. Але пам'ятаю, цього й не можна забути, як Олена піднесла до Матвія первенця, спеленутого, сліпий пробіг чутливими пальцями по його личку, торкнувся оченят і заплакав з радощів. Він довго боявся, що діти од нього народжуватимуться сліпі. Але діти народжувалися очасті, жваві, виростали з нестатків, як рогоза з болота. Троє перших були хлопці. Один став військовим льотчиком, Борис. Михайло скінчив шоферські курси, працював на будівництві в Чернігові. Відбувати військову службу випа­ло йому в далекому Казахстані. Возив зерно на елеватори. Одного зимового дня його захопив серед степу сніжний буран. Михайло боровся із негодою і долею, допоки у баках був бензин. А потім став замерзати в холодній кабіні. Уже йому не хотілося жити, уже він, як потім признавався мені, опустив віжки... І тут (уже на межі смерті) Михайлові привиділися квітучі сади:
— Наче іду я нашою хутірською вуличкою, а навколо цвітуть яблуні, груші та вишні, так рясно цвітуть, і у вашому саду, і в моєму, і в Рачишиному, і по всьому Хутору. А вітер — сильнющий вітер, несе пелюстки цвіту по небу білою хмарою, вуличку замітає. Уже не сніги навколо мене, а той цвіт — ніжний, пахучий. І так мені захотілося ще хоч один раз побувати на Хуторі нашому, коли сади цвітуть! Жити мені захотілося. Я через силу вибрався з кабіни, хоч ноги уже не гнулися, примусив себе іти через сніги, крізь буран і таки добувся до села в цілинному степу...»
Ось так написав в своєму романі «Пришестя» відомий український письменник Володимир Дрозд про сімʼю шанованої в селі жінки – Євдокії.
Дивовижна жінка Євдокія Федосівна Лазарева все своє життя мешкає в мальовничому селі Петрушин, Чернігівського району. Її гарненька оселя вся заквітчана власноруч вишитими рушниками, килимами, а влітку все подвірʼя рясніє різнобарвними квітами. 14 березня Євдокія Федосівна відзначає 75-річний ювілей. Позаду безліч років важкої, виснажливої праці. Жінка-трудівниця, яких так багато в нашій Україні, народилася в 1943 році, в Росії, в сімʼї українців, а вже в 1945 році разом з матірʼю переїхали в Петрушин. Мати Олена вдруге вийшла заміж за сліпого Мат­вія, що втратив зір, підірвавшись на міні десь аж під Берліном. Найстійкіший спогад дитинства – бідність. Сіра, страшна і безпросвітна. Але в ті повоєнні роки це нікого не дивувало. На «відмінно» закінчила чотири класи, потім почала здавати позиції. Багато уваги вимагав вітчим, зовсім сліпий чоловік. Маленька Явдошка всюди його супроводжувала, була його очима. Любив ходити по знайомих, за розмовами засиджувалися до пізна, і на уроки часу не залишалося. Отже сяк-так провчилася ще два роки і в 13 років пішла працювати в колгосп на різні роботи. А потім прийшла пора заміжжя, от тільки жити краще не стало. За працею навіть дітей ніколи було доглянути, допомагала свекруха. Тяжко працював і чоловік – Руденок Іван Андрійович, разом виростили двох дітей. Розкошів не бачили, але було що їсти-пити, і що вдягти. Та доля послала жінці нове випробовування, в 1992 році від тяжкої хвороби помер чоловік. Євдокія Федосівна залишилася жити з матірʼю, якій на той час виповнилося 72 роки. Вже в літні роки вдруге вийшла заміж і знову вдруге овдовіла. І хоч за все своє життя жінка не надбала великого багатства, зате її люблять і поважають діти і онуки, як рідні, так і другого чоловіка, також користується повагою людей в селі. Ця мудра, доброзичлива жінка завжди вміє вислухати, заспокоїти, розрадити, дати слушну пораду.
Тридцять років пропрацювала Євдокія Федосівна  на свинофермі петрушинського колгоспу «Шлях до комунізму», доглядала свиноматок. Уже лише за це їй треба віддати належне, бо ця галузь – одна з найважчих у господарстві. Трудилась без нарікань, не рахувалася з часом і домашніми клопотами, завжди все робила від усієї душі і любила свою роботу. І зусилля трудівниці окуповувалися високими результатами. Її завжди шанувало керівництво, поважали люди, на Дошці пошани завжди її портрет, отримала безліч грамот. Депутат сільської ради багатьох скликань.
І хоч яким тяжким не було б дитинство і подальше життя Євдокія Федосівна все життя любила пісню і вишивку. Жоден масовий захід не проходив без її участі в селі, приймала активну участь в районних оглядах з фольклорним ансамблем сільського клубу. І на сьогоднішній день Євдокія Федосівна активна учасниця всіх масових заходів, не один раз приймала участь у літературно-мистецькому святі «Седнівська осінь», два роки тому в складі фольклорного тріо зайняла друге місце в огляді фольклорних колективів області, а її вареники і млинці найсмачніші в селі.
Дорога наша Євдокія Федосівна! Виконком сільської ради, працівники клубу і бібліотеки, учасники художньої самодіяльності, жителі громади від щирого серця вітають вас з днем народження! Спасибі вам за просту і чуйну вдачу, за щедрість і людяність в душі, за мудрість і шляхетність.
Хай квітує доля у роках прекрасних
І приносить радість, ніжність і тепло.
Хай у кожній днині світить сонце ясне
І дарує тільки мудрість і добро.
Хай пахучим цвітом стелиться дорога,
Хай відходять в далеч горе і біда.
Нехай завжди будуть щастя і міцне здоровʼя,
Радість і повага на многії літа!

                                                Н. Логвиненко.











Немає коментарів:

Дописати коментар